Народження барв

Жили собі три сестри: жовта, блакитна і червона. А звали їх так: молодшу Віра, середню Надія, а найстаршу Любов. Кожна з них порядкувала у своєму королівстві, і все там було одного-однісінького кольору.

Молодша Віра обожнювала пісок і сонце, тож усе навколо неї було жовтим — і дерева, і квіти, і трава під ногами.

Середня Надія оточила себе водоспадами, блакитними морями й лісами. Все було блакитним у її королівстві, навіть звичайнісінькі яблука.

А от найстарша Любов — та любила бавитися з вогнем. Отож і палало скрізь полум’я, а річки та озера в її королівстві мали червоний відтінок.

Змалечку сестри ще жодного разу не гостювали одна в одної, і ніколи не сходилися їхні барви. Літа спливали за літами, але вірила молодша сестра, що колись вони неодмінно зустрінуться.

Середня мала надію, що одної красної днини її рідні сестри прийдуть-таки до неї в гості. З любов’ю згадувала про своїх рідких і найстарша.

От якось вирішила Віра обійти своє жовте королівство, а в той самий час,

Надія оглядала власні володіння. І побачилися, нарешті сестри, і впали одна одній в обійми. Тієї ж миті зазеленіла травичка, і радісно засюркотіли, стрибаючи на довгих ніжках, коники,

А на обрії показалася Любов — розпашіла од бігу, вона квапилася пригорнути до серця рідних сестричок. Підійшла до Віри, і спалахнуло все навколо яскравим жовтогарячим полум’ям, а коли стрілася з Надією, відштовхнулись вони від землі й побачили фіолетові безмежні простори космосу.

З  того  часу,  як  тільки   вони  стрічаються,  ураз,   наче  в  диво  казці, народжуються нові барви.

Казка про холодні та теплі фарби

У світі кольорів живуть фарби — Червона, Оранжева, Жовта. Вони нагадують вогонь і сонце, тому і прозвали їх теплими. Цими фарбами малюють суницю, морквину, курчат і ще багато чого.

Блакитну, Синю і Фіолетову фарби називають холодними за те, що вони схожі на колір льоду, снігу, грозової хмари. Розфарбовують ними незабудки, небо, волошки, дзвіночки. Та хіба все перерахуєш!

Теплі і холодні фарби завжди сперечалися — які з них красивіші та потрібніші.

Блакитна річка із зеленими берегами рознесла чутку про ці суперечки по всьому світу. Почули про те сонечко і хмара.

Почали міркувати, як пояснити фарбам, що всі вони потрібні і всі красиві. Сонечко запропонувало намалювати тільки одними, холодними фарбами картину спекотної Африки.

А хмара попросила розфарбувати теплими фарбами картину Північного моря. Нічого хорошого, звичайно, не вийшло. Зрозуміли фарби, що помилилися, і вирішили помиритися . І над річкою засяяла різноколірна яскрава веселка. З тих пір фарби живуть дружно. А художники пишуть картини холодними і теплими фарбами разом.

Казка про чорну та білу фарби

Біла була ніжна і привітна, а Чорна — немов горем убита. Так і жили сестрички, зрідка з’являлися один у одного в гостях. Обидві любили прогулянки серед природи.

Там де з’являлася Біла, відразу змінювався колір трави, квітів, неба.

Там, де проходила Чорна фарба, все навколо набувало…

Допомагайте мені, хлоп’ята! Так, темні, тривожні відтінки. І ось одного разу у володіннях двох сестер з’явився художник. Подивився він на роботу Білої Фарбочки і сказав:

—Скільки світла, ніжності та легкості!

А до Чорної Фарбочки він звернувся зі словами:

—Хоч ти темна і сумна, але все-таки по-своєму прекрасна і тому потрібна людям. Ви абсолютно різні, але вам не прожити один без одного. Якщо будете завжди разом, то дуже допоможете художникам. Сила ваша в дружбі зі всіма фарбами. І з тих пір Біла і Чорна фарби завжди разом.

Для всіх художників це найголовніші, найважливіші і найдорожчі фарби, за допомогою яких можна робити справжні чудеса.

Казка про червону фарбу

Жив-був художник. І був у нього коробок акварелі, де розміщувалися фарби-подружки: оранжева — задавака; жовта — сумна і тиха, як осіннє листя; зелена весела і добра, як літня травичка; блакитна — ніжна і ласкава, ніби весняне небо; синя — вихована і строга; фіолетова — трохи таємнича; біла — жахлива чистуха; чорна — серйозна і трішки сердита. Але найулюбленішою у художника була пустунка червона фарба.

Ну і діставалося ж від цієї пустунки! Малює він, наприклад, яскраві літні луки, на яких пасуться корови. Всі фарби щосили допомагають: зелена фарбувала траву, блакитна — небо, жовта і оранжева — сонечко. А в той момент, коли художник хоче намалювати червоні квіточки, пустунка ставить плями на спинах корів. Ну, де ж ви бачили червоних корів? Фарби лають подружку за те, що вона зіпсувала картину. А художник тільки сміється, тому що він людина весела і добра.

Одного разу він малював Африку і вийшов на хвилинку з кімнати, а коли повернувся, то не впізнав своєї картини. Крокодили були прикрашені червоними горошинками, бегемоти — червоними смужками, а мавпи опинилися в червоних квіточках. Це було так смішно, що художник і фарби веселилися весь вечір.

Взимку трапилася біда. Художник захворів. Не від простуди і грипу, а від туги по теплому літу, сонечку і яскравим фарбам. Цілими днями він дивився на чистий аркуш і не міг нічого намалювати. Фарби дуже засмутилися, що їх друг хворий, але не знали, як йому допомогти. Тоді червона придумала, як вилікувати художника. Вранці, прокинувшись, він побачив намальовану чудову літню поляну, світило яскраве сонце, і на ніжній зеленій травичці красувалося багато-багато яскраво-червоних маків. Все було як живе, і в кімнаті навіть стало тепліше від такої прекрасної картини. Художник дуже зрадів, побачивши свої улюблені фарби, і видужав. Ось така червона фарба та її подружки!

Біла казка

Вчора випав сніг, і все навколо стало біле-білісіньке. Таке біле, що нічого не видно. Біла курка знесла біле яйце, та і втратила його в снігу. Білий півень заспівав білу пісню. Вона злетіла під дах, та і примерзла там. Висить собі, як біла бурулька. У білки народилися білі білченята і пострибали на білі ялинки. Кілка бідна шукає — не знайде. Дерева білі — білченят не видно.

А я сам і лісі іду і не зрозумію, де дерево, де білий день.

Чорнила у мене у чорнильниці побіліли. Пишу-пишу і не бачу, що написав. Як ви це все читаєте?

Гаразд. Білого хлібця пожую, білої кави нап’юся, черевички почищу білим гуталіном і на річку піду.

Річка наша Гауя, самі розумієте, лежить біла в білих берегах.

Я кинув спінінг — щуку білу тягну. Розпоров їй черево, а в ній каченя (ненажера біла!).

Я каченяті в хвіст цю казку увіткнув — нехай летить по білому світу.

Як зловите каченя, то грійте йому живіт білою грілкою. Кожен вечір! А    яйце знесе біле — відразу мені пишіть: «Білому Кротові на березі Гауї»

Можете, звичайно, все це намалювати, але тільки білилами, без єдиної   чорної риски.

Жовта казка

Сонце, як яєчний жовток, висіло над землею.

А по променях на землю йшли курчата, і всі вони були, звичайно, жовті.

Жовта бджола підлетіла до курчати, почала запрошувати в свій жовтий   ^ вулик. Але курчаті у вулик не залізти, дірочка маленька.

«Гаразд, — подумав він. — Он жовті метелики літають, політаю з ними». Курча підстрибнуло, але тут же пригадало, що у нього крил немає, смужки якісь замість крил.

«Стану куркою, — мріяло курча. —літатиму високо».

А сонце сяяло на небі, як жовтий млинець з такими смачними хрусткими краєчками.

Бджоли летіли від кульбаби до кульбаби і поверталися в свій жовтий вулик. Він виглядав як величезна жовта бібліотека. Рамки для сотів ніби полиці до стелі, і всі наповнено сотами. А соти схожі на жовті шестикутні телевізори, тільки замість екранів блищить жовтий мед.

До самого горизонту жовтіли луги — це квітували жовті примули та кульбаби. Всі горби сяяли кульбабами.

І здавалося б, що сонце тільки що, на вершині горба лежало в кульбабах. Тут я і сам не утримався, узяв та і повалився в кульбаби. Запилився весь, обліпився, обсипався жовтим пилком.

Підійшла жовта корова, подумала, що я кульбаба, та й з’їла мене, жовтого. Отже писати далі не можу.

Синя казка

Синій-синій кінь в горосі! Синій кінь в горосі! Я бачив його вчора. Він жував сині квіти гороху. А я знаю, чому він синій.

Зібралися коні зі всього світу — чорні, чалі, гніді, булані, вороні в яблуках — і сказали:

—Якщо машини переможуть, ми всі загинемо. Зробимо так, щоб один кінь був вічним!

І вирішили вони, що вічний кінь буде синім. Це колір мрії і надії.

Коню дали сині крила і назвали його — Синій Кінь Надії.

І ще на Загальних Зборах Всіх Коней вирішили, що Синій Кінь буде самотній. Адже сильніше за всіх засмучується і мріє, сподівається і чекає самотній. Так хай у нього не буде ні друга, ні подруги, ні синіх лошат.

І тут засумував Синій Кінь, але йому сказали, що смуток теж синій і дуже підходить йому.

—Ти — Кінь мрії, — сказали йому. — Жити ти повинен в синій далині. Адже коли люди сподіваються, дивляться удалину. У далечінь моря синього, в далечінь неба далекого, в далечінь лісу — далекого, синього. Тільки у сутінках, тільки синім вранці, тільки у вечірньому тумані можеш підійти до людей.

Так вирішили Загальні Збори Всіх Коней – так воно і є насправді.

От чому побачити Синього Коня дуже важко.

Але ранньою весною, коли прилітають шпаки і в лісі квітують проліски, придивіться, чи немає там слідів Синього Коня?

А влітку ідіть по полю тихо-тихо. Там льон квітне, там волошки, там Синій Кінь пасеться.

А вже взимку дивиться у сутінки, туди, де ялинки опускають свої тіні. Там Синій Кінь лиже сині тіні.