КОНСУЛЬТАЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ

 

 

 

Підготувала: вихователь-методист Васильєва Н.А.

 

ВИХОВНА РОЛЬ СПІЛКУВАННЯ БАТЬКІВ ІЗ ДІТЬМИ

Від того, як батьки ставляться до своєї дитини, чого навчають і як виховують, залежить, наскільки гармонійним буде її розвиток та ефективність суспільного виховання. Про нерозривність зв’язків поколінь у сімейному колі, вплив родинних звичаїв, життєвого до­свіду на дитину влучно та образно говориться в народних прислів’ях і приказках: «Так батьки жили, так і нам треба», «І мій батько та­кий був, і я в нього вдався», «З матері народивсь», «Які самі, такі й сини», «Яблучко од яблуньки не відкотиться, а хоч відкотиться, то хвостиком обернеться», «Яка неня, така й доня», «Яких сотворили, таких і майте», «Ниточка веде до клубочка».

Щодо того, коли слід починати виховання дитини, в народній педагогіці були цілком певні погляди: «Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то тоді вже не навчиш», «Коли дитину не навчили в пелюшках, то не навчите в подушках». Про гар­не виховання дітей кажуть так: «Викохав дитину в добру годину», «Любо й неньці, як дитина в честі», «Батьків син», «Як ластівка з ластів’ятами», «За цю науку цілуйте батька й матір у руку».

Важливою складовою родинного життя є мовленнєве спілку­вання батьків з дітьми та поміж собою; народна мудрість наголо­шує на виховній силі слова у таких влучних народних виразах: «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син куса­ється», «Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями», «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться», «Вола в ‘яжуть мотузком, а людину — словами».

Вправляння і привчання у родинному вихованні посідають значне місце, а серед них, у свою чергу, найчастіше використовують­ся показ, тренування, нагадування, прохання, побажання, заохочення, орієнтація на суспільну думку, очікувану радість, настанови, застере­ження, заборони.

Для заохочення використовується схвалення вчинку, подяка, на­города, ласкавий погляд, усмішка. Особливо наголошується на необ­хідності вмілого використання мовленнєвих впливів, адже вихованню шкодять не лише негативні звертання, бо ж «Як часто називатимеш людину свинею, то вона й за рохкає», а й недоречне захвалювання: «Перехвалене — як пересолене».

Дуже важливо уважно ставитися до дитячих запитань добро­зичливо, доступно відповідати на них, спонукати малюка до самостій­ного пошуку («Дітям не відповідати —розуму не мати», «Хто людей питає, той і розум має»).

 

МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ

Основа українського родинного спілкування — мовленнєвий етикет. Уміння говорити, розповідати за народними уявленнями по­чинається з уміння слухати: «Будеш добрим слухачем, будеш добрим оповідачем», «Умієш говорити, навчись слухати».

Про те, що українці цінують у спілкуванні ввічливість, приві­тність, доброзичливість, свідчать такі прислів’я: «Ввічливих та ла­гідних скрізь шанують», «Слова щирого вітання дорожчі за часту­вання».

Слово «ввічливий» в українській мові має давню історію. Щоб під час зустрічей, переговорів показати своє мирне ставлення, відсут­ність ворожості, люди мали дивитись у вічі один одному. Отже, пер­винне значення слова ввічливий — той, хто дивиться у вічі. Згодом слово «ввічливий» стали вживати щодо людини, яка дотримується певних правил, уважна, привітна.

Українці вірили в силу добрих і лихих слів і казали про це так: «Вода все сполоще, лише злого слова ніколи», «Рана загоїться, а лихе слово — ні». Традиційно вживали чимало побажань при вітанні, за­прошенні до столу: «їжте на здоров ‘я», «Смачного», перед виконан­ням будь-якої роботи: «Щоб легко почалося і вдало скінчилося».

Гарною традицією українського мовленнєвого етикету при вітанні є побажання усіляких гараздів, здоров’я, добробуту: «Будь здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля свята».

Основою народного етикету є повага до громадської думки.

«Не можна», «Що люди скажуть», «Не сміши людей» — ось правила, якими керувались у поведінці й спілкуванні.

Українська дитина ще змалку вміла вітатися та прощатися. За народним звичаєм дитя вже з року починали вчити «давати чолом», ві­таючись із старшими. В українському селі традиційно вітались як зі знайомими, так і з незнайомими людьми. Першими мали вітатися мо­лодші зі старшими. Дітей привчали розмовляти спокійно та лагідно, чемно вислуховувати дорослих, ввічливо звертатися із проханнями.

Доброзичливість та ввічливість у спілкуванні передавалися через різноманітні словесні вітання, які в українському мовленнєвому ети­кеті є традиційно побажаннями добра, здоров’я, виражають приязнь, лагідне ставлення до співрозмовника: доброго дня, доброго здоров ‘я, добридень, здорові були, доброго вечора у вашій хаті, здоровенькі були, бувайте здорові, добраніч.

Якщо й сучасні діти частіше чутимуть від батьків та виховате­лів привітальні звертання, це сприятиме вихованню в них приязного ставлення до людей, збагаченню їхнього словника.

Це ж стосується і слів ввічливості. Практика живого спілкування українців виробила їх чимало: вибачте мені, пробачте мені, даруйте, дякую, перепрошую, будь ласка, будьте ласкаві, прошу, уклінна прошу.

Основна вимога мовленнєвого етикету — ввічливість, уважність, пристойність співрозмовників.

НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ЗВЕРТАННЯ ДО СПІВРОЗМОВНИКА

Українська дитина за традицією шанобливо зверталася до своїх батьків, родичів на Ви. Скажімо так: «Мамо, купіть мені, будь ласка, книжку», «Тату, поїдемо до міста», «Бабусю, Виказали…».

Звертання до батьків були лагідними, пестливими, виражали дитя­чу любов і шану: «Батечку мій любий», «Матусю рідненька!». Існува­ло ласкаво-шанобливе звертання до кожного члена родини: матінко, пене, татку, няню, бабусю, дідусю. Глибока повага до батьків виявля­лася не лише у формі звертання, айв особливому шанобливому про­мовлянні слів «батько» і «мати».

Щоб дитина лагідно зверталася до своїх батьків, вона обов’язково має сама чути такі слова. Молодих батьків можна озна­йомити із властивими українській мові пестливими звертаннями до дітей: дитиночко, малятко, серденько, голубонько, пташенятко.

Українська мова щедро задовольняє потребу кожної дитини у пест­ливому звертанні на ім’я. Наприклад: Галинка, Ганнуся, Галонька; Іванко, Івась, Івасик; Катеринка, Катруня, Катруся.

Сучасні діти, особливо міські, уже рідко коли звертаються до своїх батьків на Ви. Відродити цю традицію можна спільними зусиллями педагогів і батьків.

Спочатку діти мають дізнатися про звертання до батьків на Ви як про родинну традицію українців, що подекуди збереглася і в сучасних роди­нах. Педагог може запропонувати батькам, членам родини вихованців, щоб вони розповіли, як у дитинстві і вже дорослими людьми завжди звер­таються до своїх батьків, бабусь, дідусів на Ви. Наступний крок — фор­мування у сучасних дошкільнят потреби шанобливого ставлення до своїх рідних. Звісно, це можливо лише при відповідному ставленні батьків.

Пошана до батьків виявлялась й у пошані до батьківського слова. І малі, й дорослі завжди поспішали заручитися добрим словом своїх батьків перед початком важливої справи, рушаючи в дорогу. Для цього діти звертались до батьків із проханням: «Тату, мамо! Благо­словіть у дорогу!». А батьки відповідали: «Ми благословляємо, і хай Бог тебе благословить».

Особливе місце в родинному спілкуванні відведено колисковій піс­ні («Ой баю, мій баю», «Ану люлі, люлі», «Спало дитя, спати буде», «Питається сон дрімоти», «Леле, леле, лелесенько», «Ой ну, коте, ко­точок»). Колискові пісні належать до поезії пестування, звертання до дитини в них виражають любов і піклування матері: «Щоб зростало маленятко, наше любе пташенятко, наша квітонька маленька, наша зіронька ясненька».

Колискова пісня супроводжує колисання дитини в колисці чи на руках у матері, завдяки їй дитина не тільки добре засинає: між матір’ю і нею встановлюється тісний емоційний зв’язок. І ще вважалося, що дитина, якій не співали колискових, виростає відлюдькуватою, нетовариською.

Спілкування батьків з дитиною забезпечує її нормальний пси­хічний розвиток, сприяє виникненню й задоволенню людської по­треби в спілкуванні. Приклад організації матір’ю такого спілкування під час догляду за дитиною знаходимо в пестушках, потішках, забавлянках, завдяки яким створювалась емоційно насичена атмосфера мовленнєвої взаємодії з дитиною.

Створена народним досвідом модель мовленнєвої взаємодії матері з дитиною запобігає виникненню явища госпіталізму, яке виникає за умови дефіциту спілкування дорослого з дитиною.

Як бачимо, українська родина мала усталені правила родинного виховання та спілкування, досвід мовленнєвого виховання дітей; який виявлявся у створенні колискових пісень, забавлянок, примовлянь, повчань, ігор, загадок, казок. Добрі традиції не мають зникати, тож саме від нас залежить, чи збережемо багатющий досвід народної етнопедагогіки.

Як ми повинні розвивати й використовувати народний досвід ви­ховання маленьких дітей? Назвемо основні напрями цієї роботи:

• введення найжиттєздатніших народних звичаїв, традицій в ос­вітній процес сучасного дошкільного навчального закладу;

• залучення сучасних батьків до вивчення і використання у ро­динному спілкуванні кращих зразків мовленнєвої взаємодії з дітьми: українських колискових пісень, забавлянок, примовлянь, формул мов­леннєвого етикету.

Звичайно, для такої роботи потрібна відповідна підготовка вихова­телів. Вони мають бути обізнані з кращими зразками малих фольклор­них жанрів, правилами українського мовленнєвого етикету, володіти способами їх використання у навчально-виховному процесі.

Крім того, вихователі повинні залучати молодих батьків до вивчен­ня й використання народного досвіду виховання дітей, до освітнього процесу дошкільного закладу через проведення нетрадиційних бать­ківських зборів, організацію обміну досвідом родинного виховання.

І, нарешті, головне — стиль мовленнєвої взаємодії батьків із дітьми має характеризуватися діалогічною орієнтацією, пестли­вістю, доброзичливістю, яскравістю, образністю, мовленнєвою насиченістю предметно-практичної взаємодії, тобто ознаками мов­лення, характерними для спілкування української матері з дитиною.