КОНСУЛЬТАЦІЯ ДЛЯ ПЕДАГОГІВ І БАТЬКІВ

 Підготувала:  практичний психолог: Швабська Т.М.

 Шкільна дезадаптація – це утворення неадекватних механізмів пристосування дитини до школи у формі порушень навчання і поведінки, конфліктних відносин, психогенних захворювань і реакцій, підвищеного рівня тривожності, викривлень в особистісному розвитку.

 В основі цих проблем лежить складна взаємодія індивідуальних і соціальних факторів, несприятливих для гармонійного розвитку, а пучковим механізмом формування самих проблем у переважній більшості випадків стає невідповідність пропонованих до дитини педагогічних вимог його можливостям. До числа факторів, що негативно впливають на розвиток дитини відносять наступні:

Підходи до проблеми дезадаптації: медичний, соціально-психологічний і онтогенетичний

 Розглядаючи існуючі в сучасній науці підходи до проблеми дезадаптації, можна виділити три основні напрямки.

 1. Медичний підхід.

 Порівняно недавно у вітчизняній, більшою частиною психіатричній літературі з’явився термін “дезадаптація”, що означає порушення процесів взаємодії людини з навколишнім середовищем. Їхнє вживання досить неоднозначно, що виявляється перш за все в оцінці ролі і місця станів дезадаптації по відношенню до категорій “норма” і “патологія”. Звідси – трактування дезадаптації як процесу, що протікає поза патології і пов’язаного з відвикання від одних звичних умов життя і, відповідно, звикання до інших. (Т. Г. Дічев, К. Е. Тарасов, 1976. Проблема адаптації та здоров’я людини. – М, 1976); розуміння під дезадаптацією порушень, що виявляються при акцентуація характеру. (А. Е. Личко. Психопатії й акцентуації характеру у підлітків. – М. Медицина, 1983; В. Е. Каган. Психогенні форми шкільної дезадаптації.// Питання псіхологіі.1984-№ 4); оцінка преневротіческіх порушень, невротичних станів як найбільш універсальних проявів психічної дезадаптації. (Ю.А. Олександрівський. Стани психічної дезадаптації та їх компенсація. – М.: Медицина, 1976). Термін “дезадаптація”, що вживається стосовно психічних хворих, означає порушення або втрату повноцінної взаємодії індивіда з навколишнім його світом.

 Ю. А. Олександрівський визначає дезадаптацію як “поломки” в механізмах психічного пристосування при гострому або хронічному емоційному стресі, які активізують систему компенсаторних захисних реакцій. На думку С. Б. Семичева (Передхворобливі психічні розлади. – М, 1987), в понятті “дезадаптація”, слід розрізняти два значення. У широкому сенсі під дезадаптацією можна мати на увазі розлади адаптації (що включають і непатологіческіе її форми), у вузькому сенсі дезадаптація передбачає лише передхвороби, тобто процеси, що виходять за межі психічної норми, але не досягають ступеня хвороби. Дезадаптація розглядається як одна з проміжних станів здоров’я людини від норми до патології, найбільш близьке до клінічних проявів хвороби. В. В. Ковальов характеризує стан дезадаптації як підвищену готовність організму до виникнення того чи іншого захворювання, що формується під впливом різних несприятливих чинників. При цьому опис проявів дезадаптації вельми схожі з клінічним описом симптоматики прикордонних нервово-психічних порушень.

 2.Соціально-психологічний підхід.

     Для більш глибокого розуміння проблеми важливо розглянути співвідношення понять соціально-психологічної адаптації та соціально – психологічної дезадаптації. Якщо поняття соціально-психологічної адаптації відображає явища включеності взаємодії та інтеграції з спільністю і самовизначення в ній, а соціально-психологічна адаптація особистості полягає в оптимальній реалізації внутрішніх можливостей людини і його особистісного потенціалу в соціально значущої діяльності, у здатності, зберігаючи себе як особистість, взаємодіяти з навколишнім соціумом в конкретних умовах існування, то соціально-психологічна дезадаптація розглядається більшістю авторів (Б. Н. Алмазов, 1991; С. А. Белічева, 1994; Т. Г. Дічев, 1976; С. Раттер, 1987) як процес порушення гомеостатичного рівноваги особистості і середовища, як порушення пристосування індивіда в силу дії тих чи інших причин; як порушення, обумовлене “невідповідністю вроджених потреб особистості обмежує вимогу соціального середовища; як нездатність особистості адаптуватися до власним потребам і домаганням.

      У процесі соціально-психологічної адаптації змінюється і внутрішній світ людини: з’являються нові уявлення, знання про діяльність, якою він займається, в результаті чого відбувається самокорекція і самовизначення особистості. Змінюються й самооцінка особистості, яка пов’язана з новою діяльністю суб’єкта, її цілями і завданнями, труднощами і вимогами; рівень домагань, образ “Я”, рефлексія, “Я-концепція”, оцінка себе в порівнянні з іншими. Виходячи з даних підстав, відбувається зміна установки на самоствердження, людина набуває необхідні знання, уміння і навички. Все це і визначає сутність його соціально-психологічної адаптації до соціуму, успішність її протікання.

      Цікава позиція А. В. Петровського визначає процес соціально-психологічної адаптації як вид взаємодії особистості з навколишнім середовищем, в ході якого узгоджуються і очікування його учасників. (Проблеми розвитку особистості з позицій соціальної психології.// Питання психології. – 1984. – № 4 .- с.15-30). При цьому автор підкреслює, що найважливішим компонентом адаптації є узгодження самооцінок і домагань суб’єкта з його можливостями та реальністю соціального середовища, що включає в себе як реальний рівень, так і потенційні можливості розвитку середовища і суб’єкта, виділення індивідуальності особистості в процесі його індивідуалізації і інтеграції в даній конкретній соціальному середовищі через набуття соціального статусу та здатності індивіда пристосуватися до даної середовищі.

      Суперечність між метою і результатом, як припускає В. А. Петровський, неминуче, але в ньому джерело динаміки індивіда, його існування і розвитку. Так, якщо мета не досягнута, вона спонукає продовжити активність в заданому напрямку. “Те, що народжується в спілкуванні, виявляється неминуче іншим, ніж наміри і спонукання людей, що спілкуються людей. Якщо вступають в спілкування займають егоцентричним позицію, то це становить очевидну передумову розпаду спілкування” (О. В. Петровський, В. В. Непалінскій. Соціальна психологія колективу. М, 1978).

 

 Розглядаючи дезадаптацію особистості на соціально-психологічному рівні, автори виділяють три основні різновиди дезадаптірованності особистості (Р. Б. Березін, 1968; А. А. Налгаджян, 1968):

 а) стійка ситуативна дезадаптірованность, яка має місце тоді, коли особистість не знаходить шляхів і засобів адаптації у певних соціальних ситуаціях (наприклад, у складі тих чи інших малих груп), хоча робить такі спроби-це стан можна співвіднести зі станом неефективною адаптації;

 б) тимчасова дезадаптірованность, яка усувається з допомогою адекватних адаптивних заходах, соціальних і внутріпсихічних дій, що відповідає нестійкої адаптації.

 в) загальна стійка дезадаптірованность, що є станом фрустрірованності, наявність якого активізує становлення патологічними захисні механізми.

      Серед проявів психічної дезадаптації відзначають так звану неефективну дезадаптацію, що виражається у формуванні психопатологічних станів, невротичних або психопатичних синдромів, а також нестійку адаптацію як періодично виникають невротичні реакції, загострення акцентуйованих особистісних рис.

 Результатом соціально-психологічної дезадаптації є стан дезадаптованості особистості.

 Основу дезадаптованої поведінки становить конфлікт, а під його впливом поступово формується неадекватне реагування на умови та вимоги середовища у формі тих чи інших відхилень у поведінці як реакція на систематично, постійно провокують чинники, впоратися з якими дитина не може. Початком є дезорієнтація дитини: він губиться, не знає як йому поступити в даній ситуації, виконати дане непосильний вимогу, і він або ніяк не реагує, або реагує перший попалися способом. Таким чином, на початковій стадії дитина як би дестабілізований. Через деякий час ця розгубленість пройде і він заспокоїться, якщо такі прояви дестабілізації повторюються досить часто, то це призводить дитину до виникнення стійкого внутрішнього (невдоволення собою, своїм становищем) і зовнішнього (по відношенню до середовищі) конфлікту, який веде до стійкого психологічного дискомфорту і, як результат такого стану, до дезадаптивної поведінки.

 

 Цієї точки зору дотримуються багато вітчизняних психологи (Б. Н. Алмазов, 1986; М. А. Аммаскін, 1979; М. С. Певзнер, 1995; І. А. Невський, 1981; А. С. Белкин, 1981; К. С. Лебединська, 1988 і ін..) Автори визначають відхилення в “поведінці через призму психологічного комплексу середовищного відчуження суб’єкта, і, отже, не маючи можливості змінити середовище, перебування в якій обтяжливо для нього самого, усвідомлення своєї некомпетентності спонукає суб’єкта до переходу на захисні форми поведінки, створення смислових і емоційних бар’єрів у відносинах з оточуючими, зниженню рівня домагань і самооцінки.

     Ці дослідження лежать в основі теорії, що розглядає компенсаторні можливості організму, де під соціально-психологічної дезадаптованістю розуміється психологічний стан, обумовлений функціонуванням психіки на межі її регуляторних та компенсують можливостей, що виражається в недостатній активності індивіда, у скруті реалізіції його основних соціальних потреб (потреба в спілкуванні, визнанні, самовираженні), у порушенні самоствердження і вільного вираження своїх творчих здібностей, в неадекватною орієнтації в ситуації спілкування, в спотворенні соціального статусу дезадаптованої дитини.

      У рамках зарубіжної гуманістичної психології критикується розуміння дезадаптації як порушення адаптації – гомеостатичного процесу і висувається положення про оптимальний взаємодії особистості та середовища.

      Форма соціально-психологічної дезадаптації, на їхню поняттями, така: конфлікт – фрустрація – активне пристосування. За К. Роджерсом дезадаптація – це стан невідповідності, внутрішнього дисонансу, причому головний його джерело полягає в потенційному конфлікті між установками “Я” і безпосереднім досвідом людини.

 3. Онтогенетичний підхід.

     З позиції онтогенетичного підходу до дослідження механізмів дезадаптації особливе значення мають кризові, переломні моменти в житті людини, коли відбувається різка зміна його “ситуації соціального розвитку”. (Л. С. Виготський, 1983), що викликає необхідність реконструкцій сформованого типу адаптивної поведінки. У контексті даної проблеми найбільший ризик представляє момент вступу дитини до школи – в період засвоєння нових вимог, що пред’являються новою соціальною ситуацією. Це показують результати численних досліджень, що фіксують у молодшому шкільному віці помітне підвищення поширеність невротичних реакцій, неврозів та інших нервово-психічних і соматичних розладів порівняно з дошкільним віком.

 

 Список літератури:

 

1. Вельчінская Т.П. Підходи до проблеми дезадаптації: медичний, соціально-психологічний і онтогенетичний
2. Дічев Т. Г., К. Е. Тарасов.  Проблема адаптації та здоров’я людини. – М, 1976.
3. Личко А. Е. Психопатії й акцентуації характеру у підлітків. – М. Медицина, 1983.
4. Каган В. Е. Психогенні форми шкільної дезадаптації.//Питання псіхологіі.1984-№ 4.
5.  Петровський А. В. Проблеми розвитку особистості з позицій соціальної психології.// Питання психології. – 1984. – № 4 .-    с.15-30.

ii