КОНСУЛЬТАЦІЯ ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

 Підготувала: вихователь з фізичної культури Рогожкіна О.І

Методи виховання творчої особистості дитини у системі фізичного виховання

Фізичне виховання дітей — важлива, відповідальна й творча справа. Із чого розпочати роботу з дітьми, як із ними спілкуватись, як навчити тих чи інших складних рухів? Як допомогти дитині навчитися втілювати свій твор­чий потенціал під час виконання фізичної діяльності?

Слово «метод» (від грец. теїіюсіоз — шлях дослідження, теорія) — спосіб досягнення якої-небудь мети або розв’язання конкретного завдання. Найчастіше термін «метод» визначають як шлях досягнення поставленої педагогічної мети; як певний спосіб використання будь-яких засобів; як спосіб взаємної діяльності педагога і дитини, за допомогою якої досягається виконання поставленого завдання; як сукупність прийомів та правил діяльності педагога, тобто як систему цілеспрямованих дій, що сприяють досягненню результату за наміченою метою.

Методи виховання творчої особистості, спрямовані на зміну особистості дитини у позитивний бік. Проте їх застосування сприяє не безпосереднім змінам особистості, а виникненню у дітей думок, почуттів, потреб, що спонукають їх до певних вчинків, поведінки. Ці методи виховання істотно відрізняються від методів навчання, застосування яких сприяє зростанню й удосконаленню знань, навичок та вмінь.

У практиці виховання трапляються різні комбінації цих методів. Поєднання їх є однією з важливих умов впливу виховання на різні сторони особистості дитини.

Деякі серед перелічених методів можуть бути в процесі виховання то методом, то засобом виховання. Це можна зауважити насамперед про гру і трудову діяльність. Динамічність і рухливість понять пояснюється складніс­тю самого процесу виховання.

Дошкільний вік — важливий етап виховання творчого мислення дитини. У пошуках методів розвитку творчого потенціалу слід враховувати особ­ливість психіки, своєрідність пізнавальної та емоційної сфер дітей цього віку.

Навчально-виховна діяльність буде успішнішою, якщо у дітей сформується позитивне ставлення до фізкультурно-оздоровчого процесу. Тобто, якщо дитина матиме сильні, яскраві, глибокі мотиви, що спонукатимуть її діяти активно, перемагати неодмінні труднощі, наполегливо рухатися до наміченої мети.

 

Артпедагогіка — синтез двох галузей наукового знання (мистецтва та педагогіки), який забезпечує розробку теорії та практики педагогічного про­цесу творчого розвитку дітей завдяки художньо-творчій діяльності (музичній, зображувальній, художньо-мовленнєвій, театралізовано-ігровій).

 

Основні напрями артпедагогіки, завдяки яким розвиваються рухово-творчі здібності дітей старшого дошкільного віку, — це кінезитерапія, казкотерапія, кольоротерапія, імаготерапія (див. схему 1 ).

 

Кінезитерапія—творча діяльність, що базується на зв’язку музики та рухів, спрямована на формування та корекцію емоційно-особистісної сфери та психо-моторики дошкільників. Вона містить: танцетерапію, хореотерапію, корекційну ритміку, психогімнастику.

 

Про взаємозв’язок емоційного стану, м’язового тонусу, стану тіла заува­жував ще І. Сєченов. Здатність музики захоплювати своїм ритмічним малюн­ком, стимулювати і регулювати рухи дитини робить її важливим компонентом різних видів кінезитерапії.

Основна її функція — зняття емоційних тисків, при тому, що танок чи ритмічні рухи — це засоби невербального спілкування та розрядки емоційного напруження, забезпечення релаксації, регуляції емоційного стану, корекції моторної сфери.

Кінезитерапію з дошкільниками можна проводити у формі тематичних занять, що будуються на імпровізованій діяльності педагога та дітей. На за­няттях використовують різноманітні вправи під музику, сучасні танці, що засновані на природних рухах тіла, уникаючи суворої регламентації.

 

Танцетерапія припускає використання різних видів танцювального ми­стецтва: образно-сюжетний танець-імпровізація, сучасний дитячий або на­родний танець. Також можна використовувати елементи хореографічної гімнастики, які сприятимуть формуванню правильної постави.

 

Казкотерапія — психологічний вплив на дитину за допомогою казки. Це дуже потужний метод корекції психічного та фізичного стану дитини, тому що казка пробуджує творчу активність дитини: налаштовує її на проведення образу героїв казки через себе. Елементи казкотерапії можна використовува­ти у системі фізичного виховання (сюжетні фізкультурні заняття, ритмічна гімнастика, гімнастика пробудження, фізкультхвилинки тощо).

 

Головний засіб казкотерапії — уява, вміння фантазувати. Дозволяючи дитині фантазувати, ми не використовуємо стандартне мислення, поведінку, прояв емоцій. Еда Ле Жан у книзі «Коли ваша дитина зводить вас з розуму» так визначає роль фантазії в житті дитини: «Фантазія допомагає пізнати дії дитини, зрозуміти, що коїться в її душі. Фантазія допомагає пізнати й визнати страхи, думки, які дитина приховує. Фантазія допомагає пережити періоди депривацій (браку чогось). Фантазія — один із найважливіших засобів на­вчання як потрібно жити в реальному світі. І, врешті-решт, фантазія — дже­рело творчості».

 

Цікаві методичні прийоми запропоновані в книзі Дж. Родарі «Граматика фантазії»: «Фантазери»; «Вісь вибору»; «Книга суперечностей»; «Риторичне запитання “Що було б, якщо…?”»; «Префікс»; «Творча помилка, або Книга помилок»; «Словесна гра»; «Лімерика»; «Конструктор загадки»; «Біном фантазії»; «Біном казки»; «Фантастична канва»; «Багаторукий малюнок» тощо. Кожний з цих прийомів можна вдосконалити рухово-творчими діями дітей.

Ефективний методичний прийом казкотерапії — відтворення казок за картками В. Проппа. За його допомогою можна дібрати достатню кількість

інформаційного матеріалу щодо відтворення казкового сюжету. Елементи цього прийому також можна ефективно використати під час організації фізкультурно-оздоровчої діяльності.

 

Кольоротерапія використовує вплив на психіку дітей за допомогою кольорів. Психологія кольору конкретна, і діє вона на всіх людей однако­во. Тобто символічне значення кольору, його «психологічний код» справді об’єктивний і не залежить від положення того чи іншого кольору серед індивідуальних уподобань. Відомий психіатр В. Бехтєрєв стверджував: «Уміло дібрана гама кольорів здатна благодійніше впливати на нервову систему, ніж різні мікстури». Івлі Грант зауважував: «Що більше дивишся на цей світ, то більше переконуєшся у тому, що колір був створений для краси, і краса ця — не задоволення бажання людини, а необхідність для неї».

 

Колір здатен збуджувати чи пригнічувати, підносити чи принижувати, лікувати і гармонійно виховувати особистість. Моріс Дерібер у книзі «Колір у діяльності людини» зазначає: «Фізіологічний та психофізіологічний вплив кольору на живих істот дав змогу розробити багату техніку кольоротерапії…».

 

Кольори впливають на емоції дітей, одночасно рефлекторно спонукаючи фізіологічні процеси до певних дій. Тому можна напевне сказати, що колір одночасно є «паливом» та «керуючою програмою». Багато вчених називають кольоротерапію методом безпосереднього контролю над психоенергетикою індивідуума.

Ураховуючи значний вплив певних кольорів на дитячу психіку, треба уважно добирати кольори приміщення дитячого садка (групова кімната, му­зична зала, спортивна зала), спортивного обладнання, атрибутів, іграшок.

 

М. Єфименко розробив систему колірного супроводу фізкультурних за­нять, основу яких викладено в методичному посібнику «Кольоротерапія у фізичному вихованні дошкільників (запрошення до творчості)». Автор пропонує об’єднати мовленнєвий, музичний та колірний супровід у фізичному вихованні дошкільнят у відносно новий напрямок — «кольоромузику», що дає змогу «творити вищу педагогіку: генерувати необхідну ігрову атмосферу, про­буджувати у дітей асоціації, створювати умови для повнішої самореалізації дітей та педагогів.

Неможливо не оцінити значення кольоротерапії в системі фізкультурно-оздоровчої роботи у дитячому садку. Пізнавати таємниці кольорів діти мо­жуть не лише на заняттях зображувальної діяльності, а й під час загартуван­ня, релаксації, рухово-творчих ігор. Наприклад, у авторській грі «Фарби, що оживають» діти самостійно чи гуртом складають таблицю співвідношення кольорів із певними рухами. Потім гра розвивається у формі «фантів». Існує ще багато ігор рухово-творчого характеру, де увага дітей спрямована на ко­льори,— «Фарби», «Світлофор», «Калейдоскоп» тощо.

Театралізована діяльність — імпровізація, оживлення предметів і звуків, що сприяє розвитку артистичних здібностей дітей. Під час театралізованих ігор активізується мислення, тренується пам’ять, виразність мовлення, образне сприйняття навколишнього світу, розвиваються уява та фантазія. Цікаві методичні рекомендації щодо втілення театралізованої діяльності у дитячому садку пропонує А. Антипіна.

 

Виховні можливості театралізованої діяльності необмежені: її тематика вільна і тому може задовольнити будь-які інтереси чи побажання дитини. Під час роботи над виразністю реплік героїв, особистісних промов; активізується словник дитини, удосконалюється звукова культура мовлення.

 

Зміст занять із театралізованою діяльністю містить у собі:

• перегляд лялькових вистав;

• ігри-драматизації;

• вправи для соціально-емоційного розвитку дітей;

• корекційно-розвивальні ігри;

• вправи на розвиток дикції (артикуляційна гімнастика);

• завдання щодо розвитку мовленнєвої інтонаційної виразності;

• вивчення ролей (мовленнєвий матеріал);

• розвиток діалогічного мовлення;

• ігри-перевтілення («учись володіти своїм тілом»);

• образні вправи, вправи на розвиток пластики, ритмічні хвилинки (логоритміка);

• пальчиковий ігротренінг для розвитку дрібної моторики рук;

• вправи на розвиток виразної міміки;

• елементи пантоміміки;

• театральні етюди;

• розвиток виразних рухів (жести, міміка, рухи тіла). Отже, театралізована діяльність містить усі складові компоненти рухово-творчих здібностей і є одним із провідних методів щодо їх розвитку.

 

Методичні прийоми

Основна вимога до оптимізації творчого процесу під час виконання фізичної діяльності — це проблематизація. Перш ніж почати виконання пев­ного рухового завдання, перед дитиною постає проблема: «Як його виконати? Як виконати найшвидше або доцільніше?» та ін.

 

На думку психолога А. Матюшкіна, проблемна ситуація містить:

а) пізнавальну потребу, яка спонукає людину до дій;

б) предмет потреби (спосіб дії);

в) інтелектуальні здібності людини, що містять у собі творчі здібності та попередній досвід, які окреслюють діапазон виникнення пізнавальної потреби.

 

Якщо для виконання завдання достатньо базових знань, якими володіє дитина, проблемна ситуація не виникає. Вона не виникає і в тому разі, коли наявність знань не дає змоги зрозуміти поставлену перед нею задачу. Лише тоді, коли наявних знань бракує, виникає потреба у відкритті нового, що викликає та визначає пізнавальну активність особистості: пошук, дослідження та засвоєння нових знань.

Щодо розвитку рухово-творчих здібностей у дітей під час занять із фізичної культури пропонуються такі методичні прийоми, за основу яких взя­то проб лематизацію (див. схему 2).

 

Методичні прийоми, що сприяють розвитку рухово-творчих здібностей

Схема 2

«Діалог з органами свого тіла»

Імітація — психофізичне співвідношення себе та своїх рухів із наданим об’єктом, відтворення особливих рис його поведінки, рухових дій, рис ха­рактеру. Об’єкти можуть бути як живими (тварини, птахи, рослини, люди), так і неживими (речі, предмети, явища природи тощо). Основна мета цього прийому— не формальне копіювання «поведінки» об’єкта, відтворення його зовнішніх рис, а «входження» та «оживлення» образу, передача його суттєвого змісту, тобото допомогти дитині увійти в цей стан і пережити його.

Е. Стоунс називав цей методичний прийом «навчанням завдяки наслі­дуванню» — це форма присвоєння дітям певної моделі, пристосування до неї своєї поведінки. Дитина завдяки наслідуванню отримує здатність навчатися, яка дає їй змогу успішно впоратися з проблемами такого самого типу, якщо з такими вона зіткнеться в майбутньому.

 

Під час наслідування дитина повинна уважно спостерігати, зберігати у короткочасній пам’яті послідовність дій, а потім відтворювати ці дії з мак­симальною наближеністю до зразкової моделі. Найдоцільнішим засобом до­помоги дітям під час наслідування залишається підказка.

 

Треба дуже обережно користуватися цим методом, тому що під час наслідування дій діти бездумно повторюють їх, не розбираючи складних рухів та не додаючи нічого особистісного.

 

Інверсія (антиімітація) — творче перетворення рухового еталону через його «перевертання», тобто виконання рухів, протилежних запропонованим. Наприклад, дорослий підводить руки догори — дитина їх опускає, дорослий йде великими кроками — дитина маленькими тощо. Залежно від ситуації за­вдання можуть значною мірою варіюватися та ускладнюватися.

 

Імпровізація — вільна творча діяльність, в якій дитина відтворює свої по­чуття, емоції, власне бачення рішення рухового завдання. Саме імпровізація активізує у дитини уяву, тренує її пам’ять, образне мислення, вдосконалює складні рухи, розвиває рухово-творчі здібності. В. Кудрявцев називає такий вид діяльності «грою в неслухняність», коли треба вигадати і здійснити будь-які рухи, які б значно відрізнялися від заданого еталону.

 

Символізація — в основі цього методичного прийому — співвідношення рухових дій із символічними об’єктами (наприклад, круг — обертання нав­коло себе; трикутник — стрибки на місці; квадрат — присідання тощо). Символічні об’єкти та пов’язані з ними рухи можуть різнитися та змінюватися за вимогами гри.

 

Пластичне інтонування — один із способів «проживання» образів, які викликані музикою, коли будь-який жест, рух, пластика стають фор­мою емоційного відображення змісту. Руху, пластиці та жесту притаманна властивість виявляти емоційний стан людини. Педагог повинен спонука­ти дітей до того, щоб сприймати музику не тільки слухом, й за допомогою музично-ритмічних рухів.

 

Основна мета педагога: знайти такі узагальнені рухи, які б відображували головне — духовний стан, утілений у музиці. Ця здатність вирішує багато чого, тому що ці рухи можуть стати настільки зрозумілими, настільки «за­разити» дітей емоціями, що зникне потреба у вербальному визначенні харак­теру музики. Відображення музики за допомогою рухів розкріпачує дітей та примушує слухати твір від початку до кінця (не «вимикаючись»).

Іноді пластичне інтонування виникає у дітей дошкільного віку спонтанно (від переповненості почуттів). Тому педагог повинен підтримувати і заохочу­вати дітей до сприймання музики не лише слухом, а й виразними музично-ритмічними рухами. Рухи можуть бути різноманітними — від гнучкого руху рукою до імітації гри на музичних інструментах, від покачування тулубом до ритмічного танцю. За допомогою музики та пластики діти разом із педагогом відтворюють справжню танцювальну мініатюру, в якій передано почуття та власне бачення танцювальної музики.

Деякі діти очікують на показ готового варіанта пластичного виразу, а не вигадують його, що свідчить про бідність їхньої рухової уяви. Педагог не по­винен одразу робити зауваження цим дітям, тому що це може призвести до виникнення комплексів, унаслідок чого вони ще тривалий час не йтимуть на контакт. У таких випадках найкраще обмежитися тільки підказками та натяка­ми, що здатні допомогти дитині. Найголовніше у пластичному інтонуванні — вільна творчість дитини.