‘Методична служба’

ПОРАДИ ДЛЯ ВИХОВАТЕЛІВ

 

 Підготувала: вихователь-методист Васильєва Н.А.

1. Лише гуманний, високо духовний наставник зможе виховати справді духовну особистість. Вихователь є для дитини еталоном правильної поведінки, а отже має бути високодуховним не лише на словах, а й у власних діях.

2. Вихователь не має бути транслятором знань, а передусім особою, яка формує морально-духовні цінності дошкільника.

 3. Особистість, яка присвятила своє життя педагогічній діяльності, має оволодіти загальнолюдськими і національними, морально-духовними цінностями, сформувати стійкі переконання.

 4. Вихователь повинен виявляти глибоку повагу до особистості вихованця, шанувати його, оберігати від негативних впливів, створювати оптимальні соціально-психологічні умови для всебічного гармонійного розвитку.

 5. Почуття гуманізму — це внутрішній психологічний стан вихователя. Але він має виявлятися навіть у дрібницях — у формі звернення до вихованців, схвалення позитивних дій та ін.

 6. Важливим чинником у системі морально-духовних цінностей особистості вихователя е рівень сформованості почуття національної гідності. Вона характеризується передусім такими рисами: любов до свого народу, Батьківщини, повага до Конституції та законів України, до державних символів, досконале володіння державною мовою, турбота про піднесення її престижу, повага до батьків, свого роду, до традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його спадкоємця й наступника, шанобливе ставлення до культури, традицій і звичаїв народностей, що мешкають на теренах України.

7. Вихователь повинен бути інтелігентний. До числа основних ознак інтелігентності належить комплекс найважливіших інтелектуальних і моральних якостей: загострене відчуття соціальної справедливості, прилучення до багатств світової й національної культури та засвоєння загальнолюдських цінностей, слідування велінням совісті, тактовність і особиста порядність. Інтелігентність — це не лише освіченість, стан розуму, але й стан душі. Інтелігентність — це гармонія, дзеркало душі й розуму вихователя, взірець для наслідування.

 8. Важливим чинником, який забезпечує моральне зміцнення й підкріплення процесу прояву майстерності педагога, є його совісність, чесність, справедливість і об’єктивність.

 

ПАМ’ЯТКА ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

     Підготувала: вихователь-методист Васильєва Н.А.

1. Формування всебічної розвиненої особистості зі стійкими духовними поглядами е головною метою як дошкільного виховання, так і освіти загалом. Сьогодні це актуально, як ніколи. «Кожний педагог має забезпечити своїм вихованцям найважливішу підтримку – духовну».

2. Дитина лише тоді починає ставитись гуманно до інших людей, які поряд з нею, коли навчиться узагальнювати власний досвід, регулювати свою поведінку й поводитись морально в повсякденному житті.

3. Педагог має створити такі умови, використовувати такі методи та методики, які б давали дитині змогу індивідуально розвиватися, самовдосконалюватися, задовольняти свою цікавість, успішно налагоджувати міжособисті стосунки. Отже, головна мета духовного виховання – це допомогти дитині зрозуміти, що таке моральні норми й дати їй змогу самій зробити вибір.

4. Виховний вплив слід спрямовувати на перехід духовних почуттів у реальний вчинок.

5. Вихователю слід уникати ситуацій, коли намагання вихованця вдосконалити свою поведінку проходять повз увагу, й натомість акцентується увага на помилках та прорахунках дитини. Сила радісних почуттів відіграє провідну роль у становленні духовних цінностей юної особистості.

6. Формуючи у дитини потяг до прекрасного й доброго, слід дати їй чітку мотивацію, тобто пояснити, чому саме ця річ гарна, а цей вчинок добрий.

 7. Закріплювати моральні настанови в свідомості дитини слід на прикладах з авторитетних для неї джерел: позитивних вчинків її    батьків,    друзів,    улюбленого    героя    літературного    твору    чи мультфільму,   якщо   їх   можна   вважати   зразком   моральності   та духовності.

 8. Формування духовності – складний і суперечливий процес, особливо якщо погляди сім’ї та виховного закладу щодо діеї проблеми розбіжні.

Щоб забезпечити єдність у духовному вихованні, педагог має постійно спрямовувати батьків на формування в дітей людяності і моралі.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ВИХОВАТЕЛЯМ

     Підготувала: вчитель-логопед Муртазіна Н.В.

       Заняття з розвитку мовлення дошкільників буде ефективним за умови повноцінної реалізації мовленнєвого потенціалу кожної дитини.

 Педагог повинен:

• уникати надмірного академізму в підході до розв’язання мовленнєвих завдань заняття;

• добирати теми для обговорення так, щоб вони викликали інтерес, знаходили емоційний відгук у свідомості й душі кожної дитини;

• проводити заняття спокійно, впевнено, у жвавому темпі, водночас надаючи ді­тям можливість поміркувати;

• підтримувати фізичну і психічну активність дітей задля ефективності їхньої ін­телектуально-мовленнєвої роботи;
• забезпечувати зручне розташування дітей під час занять (по колу, півколом тощо), яке давало б змогу вести розмову (очі в очі) не лише з педагогом, а й з одно­літками;

• будувати з дітьми розмову, а не монолог вихователя;

• підвищувати рівень мовленнєвої активності, спонукаючи кожну дитину до учас­ті в обговоренні, даючи можливість висловлювати власні думки;

• розвивати в собі вміння й звичку слухати дітей, не гасити мовленнєву ініціативу своєю надмірною активністю і досвідченістю;

• уникати втручання в розповідь дитини, виправляння помилок у процесі її мов­лення; і керуватися певними правилами під час постановки запитань     

• формулювати запитання так, щоб спонукати дітей до відповіді; – адресувати запитання всім дітям, а вже потім викликати для відповіді одну ди­тину;

• ставити запитання так, щоб у формулюванні було одне ключове слово, яке й ви­магає правильної відповіді;

• запитувати почергово кожну дитину, уникаючи звернень до дітей у тому по­рядку, в якому вони сидять;

• сприяти набуттю дітьми досвіду комунікативної взаємодії, даючи можливість спілкуватися з однолітками — запитувати, повідомляти, пропонувати, обстоюва­ти думки;

• працювати щоразу з іншою дитиною, уникаючи багаторазових звернень до тієї самої дитини;

• залучати дітей до активного контролю за мовленням того, хто відповідає, та оці­нювання відповіді мовця, ставлячи запитання —

– чи правильною є відповідь?  

– чи про все розповів мовець?

– чи по порядку він розповідав?

• пропонувати творчі завдання, опираючись на особистий досвід дітей;

• чергувати мовленнєві завдання з іншими видами дитячої діяльності для збере­ження інтересу й ініціативності дітей до навчального матеріалу заняття;

• уникати надмірної захопленості наочністю і технічними засобами навчання, що відволікають увагу дітей і стримують мовленнєву активність;

• підтримувати увагу дітей різними способами, як-от — переключення уваги, сюрпризні моменти, проблемні запитання тощо, уникаючи зауважень дисциплі­нарного характеру;

• закріплювати мовленнєві вміння, набуті на заняттях, під час різних видів діяль­ності, як-от гра, праця тощо.

ПРАВИЛА ДЛЯ ВИХОВАТЕЛІВ

 

Підготувала: практичний психолог Ісаєва Н.М.

    Чому на вашу думку діти б’ються, кусаються, штовхаються, а іноді у відповідь на якесь прохання «вибухають»? Причин такої поведінки може бути безліч. Але часто діти ведуть себе саме так, тому що не знають як вести себе по – іншому. На жаль їх поведінковий репертуар довільно скудний, і якщо ми запропонуємо їм можливість вибору способів поведінки, діти із задоволенням відгукнуться на пропозицію, і наше спілкування з ними стане більш ефективним і приємним для обох сторін. Ця порада (пропозиція вибору способу взаємодії) особливо актуальна, коли мова йде про агресивних дітей.

      Робота вихователів з цією категорією дітей повинна проводитися в 3 напрямках:

1.  Робота з гнівом. Дитині дають змогу проявити почуття гніву, але при цьому поступово витісняють стереотипне сприйняття традиційних агресивних об’єктів ( монстрів, вампірів тощо). Наприклад, при малюванні «злого» персонажа дитині пропонують додати до нього симпатичні деталі: бантики, зірочки, книжки. Водночас учать міркувати про причини і наслідки агресивної поведінки, а також контролювати себе в ситуаціях, що викликають відповідні реакції. Агресивні діти, як правило, претендують на « сильні» ролі й категорично заперечують свої страхи. Тому потрібно дати дитині змогу не приховувати, а проявляти почуття страху, щоб вона вчилася не соромитися виражати їх.

 2.  Навчання дітей навичками розпізнавання і контролю, вміння володіти собою в ситуаціях, які провокують спалахи гніву.

 3. Формування здібності до емпатії, довіри, співчуття та співпереживання. Вчити дітей аналізувати причини агресивної поведінки та її наслідки. Слід зазначити, що діти, схильні до захисної агресивності, легко малюють або фантазують на агресивні теми, із задоволенням виконують ролі агресивних героїв і заперечують у собі почуття страху.

Причини агресивності дітей і методи їх корекції:

1. Брак рухової активності, брак фізичного навантаження – 
• Рухливі ігри
• Спортивні естафети
• «Хвилинки радості» між заняттями

2. Дефіцит батьківської уваги, невдоволеність потреби в батьківській любові й розумінні –
• Бесіда з батьками
• Спостереження за поведінкою дитини
• Спільні сюжетно – рольові ігри

3.  Підвищена тривожність (комплекс невідповідності) –
• Налагодження емоційного контакту з дитиною

4.  Засвоєння еталонів агресивної поведінки в родині –
• Бесіда з батьками

5.  Побічно стимульована агресивність (ЗМІ, іграшки) –
• Перешкоджати появі в групі таких іграшок або направляти агресивний потенціал дитини у позитивне русло
• Ненав’язливі роз’яснення вчинків дійових осіб
• Обговорення книг, передбачених програмою
• Переведення бійок у конструктивне русло: ігри в піратів, викрадачів скарбів

6.  Низький рівень розвитку ігрових і комунікативних навичок –

• Рухливі ігри
• Сюжетно – рольові ігри
• Ігри на розуміння емоційного стану
• Психогімнастика
• Ігри на мімічне і пантомімічне самовираження
• Навчання прийомів само розслаблення.

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

 

      Підготувала: вихователь-методист: Васильєва Н.А.

Для того, щоб сюжетно-рольова гра розгорталась, була дійовою і насиченою подіями, необхідно врахувати моменти:

• попереднє знайомство з об’єктом гри;
• чим менші діти, тим більш наочною повинна бути гра, тобто потрібні такі атрибути, які допомагають входити в роль: квитки для касира, шаблі для козаків і т.д.;
• найкраще коли такі ігри відбуваються у стані емоційного напруження гравців, коли існують конфліктні ситуації в сюжеті, протиборство учасників і необхідність самостійно приймати рішення;
• розподіляючи ролі, необхідно врахувати особливості дітей, даючи одним можливість зміцнити свій авторитет, проявити себе, іншим – зблизитись, потоваришувати, третім – стати більш організованим, розкутим тощо;
• допомогти дитині “увійти” в роль. З цією метою тим, хто збирається імпровізувати пропонують уявити себе в ролі і відповісти на питання (Чого він хоче досягти в житті? Що цінує в інших? Яких друзів має?);
• вибір сюжету гри повинен відповідати запитам та інтересам дітей, які самі можуть запропонувати такі сюжети, основні ролі і ситуації;
• в сюжеті повинна бути закладена певна ідея, яка б виконувала функції регулятора поведінки;
• виховний ефект сюжетно-рольових ігор все ж досягається не стільки сюжетом, скільки тими взаємовідносинами, які виникають у грі.